001
Адреса: вул. Гора, 68, с. Шпанів, Рівненський район, 35301
тел.: 43-51-30
Богослужіння: неділя 10:00
Пресвітер: СМІРНОВ Сергій Миколайович
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія виникнення та життя Церкви с. Шпанів Рівненського району

                                                                                       Передмова

Передивляючись та перечитуючи батьківські документи, що збереглися після його смерті, я виявив серед них декілька цікавих і корисних, на мою думку, записів, які стосуються історії виникнення і життя церкви Євангельських християн-баптистів нашого села Шпанів з 1913 по 1973 р. Згуртувавши всі записи в порядку хронографічних подій, що відбувалися, та доповнивши фотографіями, що збереглися, я при Божій допомозі, підтримці церкви і пресвітера брата Смірнова Сергія, оформив зібраний батьком матеріал в книгу-альбом на згадку для нинішнього покоління, та пам'ять для майбутнього, що буде продовжувати Божу справу, розпочату нашими батьками. Крім того, викладений у цій книзі матеріал нехай послужить пам'яткою для нинішніх віруючих і майбутніх, та сприятиме укріпленню Євангельської віри. Вважаю, що окремі уривки з даної історії можна опублікувати в журналі для ширшого кола читачів нашої області.

Коротко про історичні відомості виникнення Шпанівської церкви Євангельських християн баптистів.  (факти, свідчення, події, дати)

1913-1973.

Церква Євангельських християн-баптистів виникла в селі Штанів в 1913 році. Цю віру започаткував і розповсюдив грамотний на той час мешканець нашого села Цилія Михайло.

Він перейняв цю віру від жінки Марії (була німецького походження), що проживала в с.Золотіїв Рівненського району.

Першими віруючими в селі були Михайло Цилія, його батько, дружина, мати, та чотири сестри: Катерина, Настя, Марина та Марія. В цьому ж році приєдналися до них сім Швеця Гаврила та Яроцького.

Перше хрещення відбулося в 1914 році. Його провели російські воїни, що були розквартировані під час 1-ї Світової війни в нашому селі. Хрещення відбулося на річці села Шпанів неподалік залізниці (в той час річка на цьому відрізку була шириною до 5 метрів і глибиною 2, а місцями і більше метрів). Всього прийняли хрещення 24 брати, з них - 7 військовослужбовців і 17 наших братів.

В цьому році (1914) було проведено перше ламання хліба і обрано пресвітера церкви.

Першим пресвітером церкви був обраний Швець Гаврило, який працював до 1926року. В зв'язку з масовим виїздом населення на заробітки, він разом з сім 'єю та ще кількома сім 'ями виїхали до Пд. Америки. їх члени родин проживають там і по нині.

Другим пресвітером, в звя 'зку з відходом брата Бури у вічність, було обрано брата Ілліча Павла, який в 1968 р. виїхав із своєю сім'єю до Канади. З 1968 по 1989 рік пресвітером церкви працював брат Максютинський Михайло родом із Басового Кута м. Рівне.

П'ятим пресвітером церкви працював з 1989 по 1998 рік брат Іллюк Андрій мешканець м.Рівне, який виїхав до Америки з сім 'єю.

Всі пресвітери були рукопокладені. Рукопокладення проводилось братами з Рівненської церкви. З 1998 в церкву прийшов працювати молодий брат з м. Рівне Смирнов Сергій, який закінчив Рівненський біблійний інститут і працює по даний час.

Перше свято жнив з виставкою дарів полів та приготування обіду почали святкувати з 1926 року з призначенням пресвітером церкви брата Бури. Були запрошені дві церкви: Рівненська і с. Городище. До цього часу це свято згадували лише на богослужіннях в проповідях.

В Шпанівській церкві був свій хор. Число хористів було від 15 до 20 братів та сестер. До 1930 року в основному співали пісні на російській мові з пісенника "Гуслі" / Видавництво Компас м. Лодзь 1921. В 1931р. з виходом в м.Кремінець "Скарбнички" на українській мові, почали співати пісні, як російські так і українські. Було закуплено 5 екземплярів збірника "Гуслі" і кілька "Скарбничка", які зберігаються по даний час в доброму стані.

В 30-50 роках багато хорових пісень написав Рівненський композитор А.Козимірський, які швидко переписувалися і розповсюджувалися по церквах Рівненщини.

Першим диригентом в церкві працював з 1914 року брат Гусарук, який започаткував нотну грамоту у військовослужбовців під час війни.

Другим диригентом по 1936 р. хором керував брат Бичковський Сергій родом з села Золотіїв м. Рівне.

З 1939 по 1953 хором займався наш брат Гавлішии Микола, який пізніше керував хором Рівненської церкви і керує хором ветеранів цієї церкви по даний час.

Розучування пісень проводилося 1-2 рази в неділю в хатах членів церкви. Майже щонеділі хор виїжджав підводами, а частіше пішки в церкви с.Городище, Городка, Омеляної, Кустина до чехів Ульбарів та Михайлівку, та церкву п'ятидесятників, що була в нашому селі в районі спиртзаводу. Перші богослужіння проводилися по хатах по черзі, а згодом почали орендувати будинок в Якова Литвинюка. Нашу церкву щонеділі відвідували брати ветерани Гусарук, Поспішилови, Чехови і Бєліца. Церква постійно була в єдності та дружбі з церквами в Рівному, Городку, Городищі, Омеляиій, Кустині, Постників. Ці церкви ми взаємно відвідували і отримували духовну підтримку.

Наша церква була з початку виникнення і до 50-их років зареєстрована як Євангельсько-християнська, а з початку 50-их років з певних причин реєструвалася, як Євангельських християн баптистів.

Церква постійно знаходилась в єдності за віру Євангельську і розділень не було.

В 1944р. 9 наших братів було прикликано в ряди Радянської армії, а саме Якова, Дениса, Іллю, Костянтина, Сергія, Миколу, Владека, Арсена та Олеся. Брати Олесь і Арсен не брали зброї. Всі вони повернулися після закінчення війни з незначною втратою здоров'я. В 1937р. церква закупила 0,02га ріллі в Семенюка Юхима, виробила план будівництва і приступила до будівництва молитовного будинку. В 1939р. було закінчено будувати фундамент, згідно наявного плану, але закінчити не вдалося в зв'язку з війною з 1940 по 1945 рік. Пресвітер церкви брат Бура кілька, разів намагався взяти дозвіл у нової влади, але йому відмовляли пояснюючи тим, що земля націоналізована, крім того, будувати молитовні будинки забороняється. Члени церкви вирішили продовжити це будівництво як житловий будинок нашому брату Кузьмічу, а після закінчення робіт орендувати в нього для проведення богослужінь. В зв'язку з обшуками у пресвітера церкви, що відбувалися, план забудови зник. Брат Кузьміч дав обіцянку перед церквою робити в його будинку богослужіння безкоштовно, що і робилося до часу відходу його у вічність і продовжується робити по даний час.

На кінець 1973 р. в церкві нараховується 26 членів. З початку існування церкви 27 членів відійшли у вічність, 5 сімей виїхали до Америки, 5 сімей переселилися в м.Рівне та 4 члени відпали від церкви. Ось, що я пам 'ятаю з молодих років і розповідей старших братів та будучи членом цієї церкви з 1919 року зберіг і записав для майбутнього покоління, як історію церкви с.Шпанів.

21 жовтня в день святкування Свята Урожаю та 60-ти річчя з дня існування церкви, я один примірник залишив у церкві пресвітеру Максютинському, а другий вручив пресвітеру Рівненської церкви Крищуку.

Шановні, милі друзі! До зустрічі у вічності Нехай наш добрий, вічний Бог щедро благословить вас на нелегкій дорозі.

Все, що тут написано вірно. Амінь.

21 жовтня 1973 року

Історія

виникнення і життя церкви Євангельських християн-баптистів с.Шпанів

Кожна подія в особистому житті людини, подія в селі чи державі, в фізичному ідейно-політичному чи духовному житті, коли вона приносить користь, являється визначною і залишається пам 'ятною на довгі роки, а іноді змінює погляди і мораль надовго, або навіть на все життя.

Така визначна подія відбулася в с.Шпанів Рівненського району в 1913 році, коли в с.Золотіїв до сім ї Баньковських прибула і поселилася жінка по імені Марія. її вік був 40-45 років. Вона розмовляла змішаною російсько-українською мовою із заграничним акцентом. її мова була подібна до мови, яка існувала в ті часи в нашій місцевості. В сім ї Баньковських часто гостював, як родич, .мешканець нашого села Цилія Михайло, який був допитливий і грамотний на той час чоловік. Ведучи мову з цією жінкою він довідався, що вона прибула в нашу місцевість з Німеччини, як місіонер, що її ціль приїзду розповсюджувати серед населення про те, що життю на землі не кінець, що існує Вічне Царство на небі для тих людей, що вірять в Господа Ісуса Христа і ведуть на землі чисто-моральний спосіб життя. Ця жінка заявила, що вона ісповідує Євангельсько-християнську віру, основану на Євангеліє, а тому називала себе Євангелісткою. В нашій місцевості жодних відомостей про це не було. В ті часи домінуючою вірою були православне і католицьке віросповідання, які визнавала царська влада. Всі інші віросповідання були заборонені. Слово православна означає, правду славлю. Вчення цієї віри було обгрунтоване на тому, що спасіння душі і прощення гріхів в Бога можна заслужити, роблячи добрі справи, добросовісно виконувати церковні обряди, жити в покорі церкви, батьків та старших.

Вчення католицької церкви (універсальної) базувалося на тому, що прощення можна отримати, коли купити за немалі гроші в костелі чи у монаха на вулиці індульгенцію, яка повністю, або частково прощає гріхи віруючому. А коли людина неспроможна купити такий документ, то на небі для неї дається певний час, як твердили ксьондзи церкви, побути певний час в чистилшиі, попросити в Бога прощення гріхів і Бог ці прохання задовольнить. Крім того, богослужіння, що проводилися в церквах, були малозрозумілими для віруючих, бо проводились латинською, слов янською та польською мовами. Такої книги, як Біблія в людей не було і її не було в продажі, бо вона вважалася забороненою для розповсюдження і читання. В православній церкві Біблія була у священика для особистого читання, та Біблія великого формату лежала на престолі в церкві. До неї неможливо було приторкатися, або поглянути зблизька, оскільки нею мав право користуватися лише священик при веденні богослужіння. Біблію, що мав священик вдома для домашнього читання міг показати особливо близьким друзям, але при цьому доторкатися і бодай прочитати одне слово суворо заборонялося, бо вважалося великим гріхом проти Бога. А тому людям нічого не залишалося, як вірити тому, що промовляв священик і церкві.

В католицькому костелі, який був розташований неподалік від православної церкви, крім біблії, що мав ксьондз для домашнього читання і на престолі, Біблія великого формату приблизно 50x7Осм була прикована на стіні висотою 3-4 метри з правої сторони всередині костелу. А тому перегортати сторінки було неможливо, а можна було лише прочитати зразкову молитву нашого Господа: "Отче наш". А тому католики в ті часи змушені були також вірити словам ксьондза, які дуже часто розбігалися з вченням Біблії. Священики, як я вже говорив більше залякували жити людей в покорі держави і церкви, ніж довіряти вченню Христа. Цилія Михайло, будучи грамотним, і зацікавившись розповідями місіонерки Марії, все частіше і частіше її відвідував, і вів з нею мову про спасіння душі, про Царство Небесне та Ісуса Христа. В цієї жінки він вперше побачив Біблію і коли вона йому запропонувала її прочитаній, то він з початку вагався, бо серед людей ходили чутки, що хто буде читати Біблію, то втратить розум. А священики твердили, що Біблія це свята книга, і її може читати лише священик при веденні богослужіння. В житлових будинках цю книгу читати забороняється, бо це являється гріхом проти Бога. Детально все обдумавши і, переконавшись, що ця книга нічим не може йому зашкодити, Михайло попросив взяти Біблію до свого помешкання, щоб читати і вивчати її вдома. Читаючи вперше Біблію йому багато було чого незрозумілого. Бажання у всьому розібратися не давало спокою його душі і він час від часу ходив зі Шпанова в с.Золотіїв до Баньковських, де жила місіонерка Марія, бажаючи отримати від неї пояснення. Поступово пізнавши безмежну доброту і любов Бога до людей, Михайло не міг залишатися байдужим до Слова Божого. З Біблії він дізнався, що Бог наш Творець і Отець і Він не байдужий до людей, та дає все необхідне для життя. Він дізнався, що всі люди і те, що нас оточує, це все творіння Боже, а людина не вдячна Богу, і своїми поступками грішить проти Бога, а тому заслуговує кари. Але Бог любить людину і не хоче її смерті, а прийняв наше тіло, взяв на себе всі гріхи і постраждав на Голгофському Хресті, проливши Свою невинну кров. Ісус своєю кров'ю загладив, так би мовити, нашу вину перед Богом і дав нам право дітьми Божими стати. З Біблії він зрозумів, щоб стати дитям Божим потрібно не добрі справи, а віра. Необхідно вірити, що Ісус Христос є Син Божий, що Він прийняв наше тіло і помер за гріхи всіх людей світу, що жили колись, тепер і будуть жити в майбутньому. Все обдумавши, за короткий час Цилія Михайло визнав Ісуса Христа своїм спасителем і Господом, а невдовзі вся його сім 'я: батько з матір 'ю, дружина і чотири сестри - Катерина, Настя, Марина та Марія і ще дві сім ї односельчан. Так, почувши Слово від місіонерки Марії в 1913 році Михайло Цилія сам увірував і почав його розповсюджувати. До речі, в цьому році в Рівному увірували ще чотири сім ї: Чехови, Поспішилови, Гусаруки і Юстим Бєліца. Маючи на руках Біблію, Цилія почав запрошувати до своєї хати сусідів і читав для них, роз 'яснював звістку про спасіння, а хто запрошував до своєї хати охоче відвідував і проповідував для них Слово Боже. Читання і проповіді давали свої плоди, і невдовзі ще кілька сімей навернулись до Господа. Чутка про появу віруючих в селі, тобто іншу віру дійшла до священика церкви по прізвищі Сатаневич. Як наставник церкви, він зібрав своїх парафіян і виголосив анафему, тобто прокляття на всіх, як тоді називали, штундів. Присутні реагували по різному, одні ставилися зневажливо, інші викрикували, але були й такі, що страхалися і плакали. Але по-молитві віруючих Бог уже не переставав діяти. Прокпяття священика Бог обернув на велике пробудження. Після проголошеної анафеми ще кілька сімей увірували, а саме Швець Гаврило (інших прізвищ не пам 'ятаю).

В 1914р. в сім'ї Цилії стала сумна пригода. Померла його мати, і тут виникла проблема, щодо захоронення. Священик церкви заборонив захороиити мертве тіло на кладовищі, яке належало православній церкві. Затримувати хоронити тіло було неможливо, бо це було влітку і тіло почало розкладатися. Михайло Цилія і його дружина вирішили захороиити матір на городі, але їм заборонила місцева влада. Важке було їх становище. Сім переживала смуток за втратою і крім того, за місце захоронення. Але і тут Бог проявив свою турботу до своїх дітей. Неподалік нашого села на фільварку (господарстві) князя Родзивіла була розташована колонія, де жили колишні німецькі емігранти. Вони були лютеранського віросповідання. На прохання наших віруючих вони дозволили захороиити померле тіло матері Михайла на своєму кладовищі і, навіть, допомогли матеріально. Після завершення похоронів ми зав'язали дружні стосунки з німецькими віруючими. Вони розмовляли змішаною російсько-українською мовою. Своєї церкви (на німецькій - кірка) у них на місці проживання не було, тому вони щонеділі і святкові дні ходили на богослужіння до м. Рівного, де була побудована їхня церква Кірка по вул.Білій неподалік нинішнього високовольтного заводу. Сюди збиралися німецькі віруючі з м. Рівне та навколишніх сіл. Зближуючись з ними, через нашого Господа Ісуса Христа, ми неодноразово відвідували їхні богослужіння в

м. Рівне. Богослужіння в них проводилися на німецькії^ мові, але коли їх відвідували місцеві жителі, то вони частину богослужіння вели російсько-українською мовою, яка тоді існувала в нашій місцевості. На пам 'ять і згадку про них вони навчили нас німецької колядки "Серце радує", а ми їх навчили цю колядку співати на російській мові. І це було для нас взаємно радісно. Під час Другої світової війни з приходом німецьких військ на Україну частина німецьких емігрантів загинула, частина виїхала до Німеччини, а будівлі, худоба і майно було знищене війною і спалене вогнем. З появою Свангельської віри життя церкви ускладнювалось. Почалися розділення в сім'ях. Траплялося, що не всі члени сім'ї приймали одночасно Євангельську віру. Були випадки, що чоловік приймав нове віросповідання, а дружина з певних причин вагалася, або навпаки. Причиною цього було те, що священики в ті часи навчали, що віру міняти не дозволяється Богом. Необхідно дотримуватися батьківської віри, жити все життя в тій , що народився, щоб віра батьків поширювалася і зростала. Тих, хто міняв її називали прозелітами, іновірцями, єретиками, а сусіди відносилися недружелюбно. На тих людей, що міняли віру в церкві відслужували анафему, а були випадки, що священик заходив до хати, щоб виголосити прокіяття. Так трапилося у віруючої сестри Анастасії. Однієї неділі священик православної церкви зайшов до хати, щоб виголосити прокляття для її дому. Але анафеми не відбулося по тій причині, що на стінах кімнати висіли образи, які належали її родині. Усі прикрості та незгоди, що відбувалися в сім 'ях як твердили священики і люди, пов 'язані з переміною віри. При цьому твердили, що неприємність, лихо сталося мов тому, що в сім'ї один з членів змінив віру. Особливо діставалося жінкам, що прийняли Євангельську віру, а чоловік залишався православним. Таким жінкам часто доводилося вислуховувати образи, а навіть фізичні знущання. Особливо, це траплялося, коли чоловік був напідпитку, або його підбурювали дружки, мовляв, що в тебе за дружина, що тебе не слухає, а

відвідує штундистські богослужіння. Так дійде до того, що вона в шлюбі тобі змінить. В тих сім ях, де увірував чоловік було значно легше, тому, що жінка в ті часи не мала прав нарівні з чоловіком. В тодішні часи господарем дому і розпорядником був чоловік. Чоловік міг покарати дружину, як йому заманеться і йому все прощалося, бо закон був на його боці. Особливо натерпілося після прийняття Євангельської віри Кузміч Катерині від свого чоловіка Кирила, який наносив їй тілесні і моральні страждання. Але вона не скорилася, а залишилася вірною Богові і чоловікові до самої смерті. Зрозуміло, що за таких віруючих переживала церква. Для підтримки їх духовного стану проводилася відповідна робота. Таких членів, якщо це було можливо, відвідував пресвітер з дияконом, та члени церкви в домашніх умовах. їх підтримували словами Христа, де Він говорить, що "я прийшов дати не мир, а розділення Лк [2,5] Мене гнали і вас будуть гнати. Щасливі ви, бо таких Царство Боже". Не дивлячись на різні випробовування церква укріплялася у вірі і зростала чисельно. В 1914р. почалася Перша світова війна. Брат Михайло пішов на війну і в перші дні загинув. Люди з села, залякані війною, почали виїжджати в Східну Україну. Серед них були три віруючі сім'ї (прізвищ не пам'ятаю). Під час війни в с.Шпанів було розквартировано багато військовослужбовців. Серед них були віруючі баптисти, які прийняли водне хрещення і, які були лише навернені (покаяні) як тоді називали. Наші віруючі були також' нехрещеними, бо не було кому приподати хрещення. Після зближення російських віруючих воїнів з нашими була назначена неділя і воїни-баптисти, які були охрещені, провели водне хрещення, яке проводилось на річці с. Шпанів неподалік залізниці (навпроти, де зараз проживає Козачок Володимир. В той час в 1914 р. річка, яка зараз майже безводна, досягала в окремих місцях більше двох метрів глибини, а в місці (кубані) , де купалися військові до 5 метрів ширини і більше. В річці вільно можна було плавати і купатися. Вода в ній була чистою і джерельною і люди користувалися з неї водою для пиття, оскільки колодязів в селі не було). Так відбулося перше хрещення членів нашої церкви. Після проведення хрещення було проведене ламання хліба і обрано пресвітера церкви брата Швеця Гаврила, який працював до 1926 року, а коли почався масовий виїзд за кордон , то він виїхав із своєю сім 'єю в Парагвай, а його місце зайняв Бура Трохим. Підчас перебування в селі, російські воїни навчили нас виконання Євангельсько-християнських обрядів, порядку ведення богослужінь, багато пісень, пояснень незрозумілих місць з Біблії та розповіли багато цікавих історій про виникнення Євангельських   християн-баптистів.   Нам   розповіли,   скільки потрібно було вистраждати, скільки втратити людей, щоб утвердилася Євангельська віра. З їх розповідей ми довідалися, що Росія до 988 року була поганською країною. А в 988році князь Володимир запровадив православну віру, перейнявши з Греції. Але минав час і ця віра не давала відповіді на всі запитання душі і мала розбіжності з Біблією. А тому більш прогресивні християни почали задумуватись і відділились від православної віри і назвали себе старовірами. Старовіри більш детально вивчали Біблію, робили розбір Слова Божого, тобто незрозумілих місць. У них, як і в православних був піп. Минуло небагато часу і старовіри поділилися на поповців і безпоповців. У поповців богослужіння проводив піп. Безпоповці самі проводили богослужіння. Вони глибоко вивчали місгія з Біблії, а керував ними старшина зборів. Досліджуючи Біблію безпоповці називали свою віру малоканцями тому, що в Біблії І Пет. 2,2 написано, "як новонароджені немовлята прагніть словесного молока, щоб ви зростали від нього на спасіння ".

Приїхавши з д.Геруси і перконавшись в страшних муках віруючих, він розпочав активну діяльність по розповсюдженню баптистської віри в Росії і інших народів, в тому числі і на Україні. Проханов розпочав багато творчо працювати і перекладати християнські пісні, вірші та писати на них музику. В 40-их роках він відвідав Рівненщину. В ті часи на початку 30-ихроків в Рівному почала діяти місія, яку очолював Городищев із своєю сім 'єю. Ця місія наймала будинок по вулиці Сошейна (нині Соборна), де залізничний клуб. Крім сім Городищева в місії працювали Фаянс і Перельман. З початком роботи Рівненської місії Євангельський рух почав швидко поширюватися в Рівному та сусідніх селах Городок, Городище, Пісників, Басів Кут та інших. До м. Рівне почали приїжджати видатні проповідники-місіонери з Німеччини, Англії, Ізраїлю, а саме Марцинковський з дружиною та багато інших. Буваючи в Рівному і ближніх селах вони своїми проповідями пробуджували душі до навернення. Нашу церкву із зарубіжжя відвідали з Ізраїлю Марцинковський в 1935 році та Проханов.

Багато повчального і цікавого для утвердження нашої віри розповіли російські військовослужбовці під час перебування в с.Шпанів, але всього не запам'ятаєш та не опишеш. Для цього добре було б, щоб у кожній церкві велися записи. Слухаючи розповіді воїнів можна твердити, що наше віросповідання не має нічого спільного з американським, як декотрі вважають. Наша віра вистраждала в Росії, звідки почала розповсюджуватися на Україну та інші народи Росії. Форма і ведення наших богослужінь відрізняється від американських. Наші богослужіння проходять значно довше, всі члени під час богослужіння приймають участь: моляться, співають. Проповіді наших проповідників без артистизму, спокійні, без участі ніг, рук, виразу обличчя і підвищеного голосу. Те, що наші проповідники застосовують нині артистизм, є результатом еміграції віруючих до Америки, і навпаки. Після виїзду, розквартированих під час війни військ, богослужіння почали проводити власними силами. З Рівного завжди приймали участь Беліца, Поспішил, Гусарук та Чехови. Церква сама виконувала всі заповіді та настанови церкви, як хрещення, ламання хліба та інше. До речі, був випадок, коли водне хрещення приймали взимку в криницях. В таких умовах приймала хрещення Кузьміч Катерина. Після того, як у церкві всі охрестилися разом з військовими і сформувалася церква життя Ті стало особливо важким. Особливо був обурений священик церкви православної Сатаневич. Кілька разів він заявляв у поліцію та старості села. Почалося жорстоке переслідування членів церкви і богослужінь. Забороняли проводити богослужіння і збиратися, мотивуючи тим, що поряд з богослужінням може проводитись антидержавна політика. Але невдовзі було отримано дозвіл від царя Миколи II на право визнання Євангельсько-баптистської віри та проводити богослужіння. Проте багато односельчан підбурених священиком православної церкви були противниками цього дозволу і вороже ставилися до Євангельських християн. На кожному кроці нас ображали. Чоловіків називали "штундою", а жінок "штундисткою". Спочатку цього слова ніхто не розумів і не знав його значення. Але, яке б воно не мало значення добре чи зле, коли його доводилося чути , то воно сприймалося з неприємністю. Але з часом ми звикли, і не звертали на це слово уваги. Через короткий час ми довідалися від наших німецьких друзів, що слово "штунда" німецького походження і перекладається на нашу мову, як година. Це пов'язане з тим, що в Німеччині богослужіння проводили щонеділі в назначений час і продовжувалась протягом однієї години. Тому всіх, хто відвідував Євангельські богослужіння називали "штундами ".

Особливо жорстоким і злим ненависником Євангелістів був місцевий житель Швець Василь. При зустрічах він зупиняв нас, ображав нецензурними словами і, навіть, приміняв кулаки. До речі, доводилося від нього і його дружині, яка відвідувала наші богослужіння, але членом церкви не була. А для нас, віруючих, життя від його поведінки ставало дедалі нестерпним. Тому цю справу ми вирішили віддати в руки Господу. Для цього, ми в одну з неділь зібралися на молитовне зібрання і звершили молитву , щоб Бог змилосердився і навернув його до себе. Ми вирішили також, щоб всі члени церкви в своїх домівках три дні молилися і постили. Чутка про те, що наша церква постила і молилася за долю Василя, щоб Бог дав йому духовне прозріння, і вернув йому нормальний спосіб життя, швидко розповсюдилася по всьому селі, а через друзів і дружину дійшла, як він потім розповідав, до його самого. Нам, повірте, сьогодні важко уявити, яка була в нього реакція і як судила його совість за його вчинки. Але жінка розповідала, що після її розмови з чоловіком він все спочатку сприймав обурливо, а пізніше дещо втихомирився. "Цілий день не міг собі знайти домашню роботу. Пам'ятаю потрібно було починити дірки в чоботях, але робота ніяк не спорилась. В решті-решт він за цілий день впорався з цією роботою, а ііевдовзі підкчикав мене і почав вести мову. Знаєш жінко, мабуть я не правий, що я себе так поводжу з цими штундами, адже ці люди, мені особисто і нікому з людей в селі, нічого поганого не чинять. Вони вірять, як я зрозумів, в того самого Бога, що й ми православні, тільки по-іншому. Тай вони більш стриманіші. Як тільки вони мене такого терплять і прощають. Мабуть в наступну неділю відважуся і піду на богослужіння, і сам переконаюся в кого вони вірять, та кому моляться " - розповідала дружина. І яке було наше диво, коли на наступну неділю після нашого молитовного богослужіння до нас завітав Василь. Той Василь, який ще недавно переймав нас і ображав брудними лайками. Зайшовши він зняв шапку, зайняв вільне місце і уважно все розглядав і прислухався. Ми не могли передбачити, що він може вчинити, і яка ціль його приходу. Але коли богослужіння надходило до кінця і проходила тарілка для збору грошей на потреби церкви, то він вийняв гаманець і положив гроші. І ми побачили, як його раніше вороже настроєні руки ложили гроші на справу Божу. Богослужіння затрималося. Хористи заспівали кілька пісень і розійшлися, а він залишився з пресвітером і дияконом для бесіди, бажаючи отримати відповідь на свої запитання. А роздобувши гроші він купив Біблію, яка коштувала немалі гроші (4 зло ти) і на наступну неділю, тримаючи її вгорі в руках, пройшов по всьому селі і прийшов на богослужіння.

По закінченні богослужіння він встав і сказав: "я був сліпий, але Бог мені дав духовне прозріння ". Немає слів, щоб передати нашу радість, яка в кожного з нас була в душі. Ми всі молилися і раділи, а декотрі плакали. Це були сльози болю, радості і перемоги. Це було чудо нашого Господа над невір 'ям і злом, яке заполонює душі людей. Так по волі Божій ми здобували перемогу за перемогою. Церква множилася і водночас укріплялась наша віра в Бога, що надавало сили працювати на ниві Божій. Брат Василь регулярно відвідував наші богослужіння, і йому був назначений термін для роздумування, гцоб скласти обіцянку та прийняти водне хрещення, яке згодом відбулося в Рівному на річці Устя (між селом Басів Кут і м.Рівне). В 1926р. він разом з своєю сім'єю виїхав до Америки. До речі, і в подальшому хрещення наші члени церкви проводили на цьому місці, оскільки наша річка пересохла, а Рівненська церква починаючи з 20-их років стала духовним центром Євангельської віри на Рівненщині. Сюди почали приїжджати місіонери з Англії, Німеччини. В церкву почала поступати духовна література, яку розповсюджували по навколишніх церквах та всім бажаючим за гроші. Біблія коштувала 4 злоти, гуслі 2 злоти, духовна література від 1 до 3 злоти. Від проповідей місіонерів та читання духовної літератури віруючі почали зростати духовно. У розвитку Євангельського руху на Рівненщині в 30-ті роки відіграли місіонери-проповідники, як Проханов і Марщінковський. Під час перебування вони організовували курси по навчанню проповідників. В цей час Проханов багато працював над створенням пісень та писанням до них музики. В 1921 році в м.Лодзь в Польщі вийшов під його редакцією пісенник "Гуслі". Закуплені церквою 5 примірників, зберігаються по даний час в церкві і всі в доброму стані. Через кілька років церква почала закуповувати журнал "Післанець правди", в якому друкувалося багато християнських віршів, статей та проповідей (на жаль не збереглося жодного екземпляру). Вслід за "Післанцем правди" почав друкуватися відривний християнський календар, на сторінках якого в нижній частині друкувалися християнські статті для читання на кожен день, а у верхній, астрономічні дані та поради з агротехніки, ведення господарства та інші господарські поради. Кілька листків нижньої частини у мене збереглося. Для ознайомлення один з них прикладаю.

В Рівненській церкві з 'явився композитор Казимірський , який складав і писав чудові мелодії духовних пісень. Завдяки оперативній роботі ці пісні відразу вивчали і співали в Рівненській церкві, переписувались вручну і розповсюджувалися по сусідніх церквах і в нашу   Шпанівську.   Шпанівська   церква   діяла   незалежно   від

Рівненської і була зареєстрована як Шпанівська церква Євангельських християн. Але багато ще треба було винести та страждати, винести випробувань, щоб укріпитися у вірі. І церква продовжувала існувати, хоч попереду були важкі часи.

17 вересня 1939 року Західну Україну було приєднано до Радянського Союзу. З перших днів державна влада почала вести серед населення ворожу пропаганду і жорстоко переслідувати віруючих, а особливо Євангельських християн. В 40-ві роки баптистів у нашому селі ще не було. Наша церква іменувалась як Євангельська церква християн. Об'єднання Євангелістів та баптистів відбулося на початку 50-их років і на це були відповідні причини.

Відразу після встановлення Радянської влади в селі через кілька днів у вересні місяці голова сільради за участю представника району запросив пресвітера Брата Буру і диякона Захарчука на допит. І зобов'язали подати списки членів церкви та їх дітей. Отримавши списки вони проінформували, що всі члени г\еркви повинні працювати в неділю і всі християнські свята. Всім членам церкви приймати участь в голосуванні на виборах і голосувати за вказаних депутатів. Всі діти віруючих, що навчаються в школі повинні бути в піонерській організації, а старші віком в комсомолі та носити галстуки на шиї та комсомольські значки. Багато дітей віруючих не бажали носити червоні галстуки та комсомольські значки, а були і такі, що в школі носили, а йдучи додому знімали. За такі вчинки до учнів вороже ставилися вчителі, докоряли батькам за погану поведінку та знижували оцінки з предметів. Крім того, це записувалося у відповідних документах, що не давало права поступити у вищі навчальні заклади та влаштуватися на роботу. Євангельським християнам не дозволяли керівні та інтелігентні посади на виробництві. А тих, хто вже працював змушували подавати заяви про звільнення за власним бажанням, а непокірних звільняли самочинно по трудовій невідповідальності.

Багато інших методів застосовувала влада проти знищення християнства. Навіть на каблуках взуття був вирізьблений хрест, під яким був напис: "Затоптать ". Щонеділі по селі, а в будні дні в школу приходили військові з метою відштовхнути дітей від віри в Бога, та не допустити ходити до церкви. Підійшовши до гурту дітей, що стояли, вони просили підійти ближче до них, заводили з ними розмову і твердили, що Бога немає. А щоб ще більше переконати пропонували, щоб вони всі разом повторювали за ними такі слова: "Совет дай конфет". І всім, хто промовляв ці слова вручали пакет цукерків, або ласощі. А невдовзі цим дітям пропонували, щоб вони так само повторювали за ними такі слова:

"Бог дай пирог ". / не отримавши пирога вони переконували дітей, що Бога немає, бо як би він був, то всі отримали б по пирогу. Багато зневаги та духовних переживань довелося пережити членам нашої церкви та їх дітям. Але по Божій волі церква трималася в єдності і укріпляла віру в Бога. До речі одна сім я в ці часи спокусилася, і відійшла від Бога і церкви (прізвище з певних причин не вказую).

Але нічого не стоїть на місці. Час неупинно йшов уперед. В 1941 році на зміну Радянській владі прийшли німці. Але різких змін для віруючих не відбулося. Тривала війна. Німецькій владі шкоди завдавали українські партизани та інші політичні угрупування, тому вони вороже ставилися до всіх оточуючих, незважаючи на віросповідання. Повсюди був встановлений військовий режим, а тому як денні, так і вечірні богослужіння проводилися в денний час, щоб ідучи ввечері не витикати підозру перевіряючих, оскільки були часті перевірки і можна було поплатитися за порушення режиму.

В 40-их роках в нашому селі почав ширитися рух п'ятидесятників. В село почали приїжджати їхні віруючі з північних районів області, і поселятися в районі Спиртзаводу. їх полюбило керівництво колгоспу за їх працьовитість і порядність, і не перешкоджало їм поселятися. За кілька років їх поселилося більше 10 сімей і утворили свою церкву. Провідником церкви стала сім Лукомських. Між нашою церквою та п 'ятидесятників зав'язалися дружні стосунки. Почали відвідувати одні одних, та проводити разом богослужіння. Але з 1964р. ця дружба почача занепадати, в наслідок того, що п'ятидесятники стоячи на молитві голосно молилися незрозумілими мовами. В нашій церкві молитва проходила по-іншому - пошепки. Це не всім подобалося п'ятидесятникам. В результаті одні одних почеши називати "крикунами" і "шептунами". Кілька разів пресвітери церкви влаштовували дискусію на цю тему, але безрезультатно. В цій дискусії ніхто не керувався Словом Божим, а своїм особистим ". А цього могло б не бути, якби на першому місці було не ", а слова Христа. І невдовзі віруючі, які вірили в одного Бога, співали разом пісні, молилися, відчули себе чужими, почали обминати одні одних при зустрічі. Щоправда в розумінні Слово Божого в п'ятидесятників та Євангельських християн були непорозуміння, які існують досі, наприклад, про дію Святого Духа, хрещені та зцілені Святим духом, поява мов при молитві та інше, але це не настільки значне, щоб жити не в мирі. Ми не можемо один одному нав'язувати славити Христа своїм методом. Ми можемо славити

разом Христа, бо він помер за гріхи всіх людей. А віддавати Богу славу голосно чи тихо, стоячи, чи на колінах, це справа церкви і звертати увагу на це не має потреби. Ноги, руки, голова також виконують різні функції, але всі вони члени одного тіла. Кінець кінцем трапилося так, що одні одних не перемогли і перестали дружити. Іншими словами, раз ми браття не в ладі, то і дух у нас не один.. А ви подумайте в душі і скажіть собі. Якщо духи в нас одні, то чому ми й досі в стороні. Ось така історія віруючих в нашому селі.

1944р. в село знову повернулася Радянська влада. З перших днів вона почала призивати у військо на фронт. З наших членів церкви були прикликані 9 братів. З них два брати Олесь і Арсен не взяли зброї, за що їм довелося відбувати покарання в далеких краях Сухобезводній по 10 років кожному, але по Божій волі їм було легше відбувати покарання, оскільки вони потрапили в однин табір. Знаходячись разом вони могли утішати один одного, та укріпляти віру і надію на Бога. Важке і нестерпне було їх життя та інших братів в засланні. їх морили голодом і холодом та погрожували за найменшу провину розстрілом. З їх розповідей нам важко уявити скільки наших братів, не маючи вини загинуло передчасно, які б і до нині служили Господу. Але церква їх не забувала, а по можливості відправляла їм посилки з хлібними сухарями. Велику допомогу у відправці посилок зробила сестра Валентина Литвинюк, яка в той час працювала на пошті. Вона допомогла, також, багатьом церквам відправити посилки, які були так потрібні нашим братам в засланні для виживання.

травня 1945 року закінчилася війна, а через рік-два почали демобілізувати з війська додому. Слава Богу всі наші члени церкви повернулися додому з незначними пораненнями, та втратою здоров'я. Після приходу демобілізованих, наша церква поповнилася дев 'ятьма членами. Під час війни і відразу після закінчення в міру відомих причин богослужіння проводили по хатах віруючих, що викіикало певні незручності. Щонеділі потрібно було готувати приміщення, приносити літературу. Але незважаючи на це богослужіння проводилося два рази на тиждень, а саме в суботу ввечері і в неділю вранці та ввечері. Згодом вечірні суботні богослужіння перенесли на п 'ятницю.

Дещо з історії будівництва молитовного будинку. Ще в 1937 році наша церква вирішила побудувати власний Дім Молитви. За зібрані раніше кошти та братську допомогу братів, що виїхали до Америки в 30-их роках, купили 0,02га землі в мешканця нашого села Семенюка Юхима. Спочатку розрівняли площадку та заявили в архітектурі (гміні) план будівництва. Відразу після викупу плану

забудови приступили до будівництва, не було можливості, з-за нестачі коштів та транспорту для доставки будівельних матеріалів. Але по нашій молитві Бог вчинив так, що транспортом нам допомогли члени церкви Омеляної, Городища та чехи з Ульбарова та Михайлівки. В кінці 1938 р. та на початку 1939 р. було повністю закінчене будівництво фундаменту з вапняного каменю, що возили з Глинська. Але війни, що відбувалися в 1939-1945 роках не дали .можливості завершити розпочате будівництво. Пресвітер церкви брат Бура неодноразово звертався до органів влади з планом забудови, який був у нього на руках, щоб дозволити продовжити розпочате будівництво. Але цей план владою не визнавався, пояснюючи тим, що нинішня влада не визнає колишніх планів на забудову, оскільки вся земля націоналізована і крім того, молитовні будинки будувати заборонено. Зважаючи на тодішні умови і часи план забудови зник, оскільки у пресвітера церкви кілька разів робили обшуки органи влади. Щоб не втратити збудованого фундаменту (щоб його не розібрали), церква порадившись запропонувала це місце з фундаментом брату Кузмічу Костянтину, який повернувся з війська , для будівництва житлового будинку для проживання його сім Ч. Як учаснику війни і не маючи місця для проживання, органи влади дали йому дозвіл на будівництво лситлового будинку і видала необхідні документи. Брат Костянтин, в свою чергу, дав обіцянку, що він після завершення будівництва частину забудови буде віддавати церкві для проведення богослужінь безкоштовно. Зібравши будівельні матеріали члени церкви приступили до завершення розпочатого будинку. Але вже не будинку молитви, а житлового помешкання з дерева (для будівництва вніс брат Кузміч, який йому дав батько розібравши дерев'яну клуню). Невдовзі будівництво було закінчено. Виготовили лавки , стіл, кафедру і почали проводити богослужіння. Оскільки при реєстрації церкви потрібно було вказувати наявне місце для богослужіння, то церква вказувала, що приміщення орендується в громадянина Кузміч. Вартість оренди при цьому вказувалась, але гроші отримувати за експлуатацію приміщення брат відмовлявся, а для його дружини платати невелику суму за те, що вона доглядала влітку та опалювала взимку. Можна багато гце писати. З цього приводу існує багато різних думок серед членів церкви. Звичайно, все могло б бути по-іншому, але на все Божа воля. Сталося, що сталося. Брат Костянтин і його дружина померли непередбаченою смертю, а будинок перейшов в спадщину дітям, які про все це можуть не знати, бо коли це відбувалося, то вони були малолітні.

Дорогий брат і сестра! Шановний читач! Якщо ти уважно читав ці сторінки, то не міг не звернути увагу, яке було важке життя віруючих нашої церкви, і не задуматись, які знущання потрібно було знести, щоб вистояти і не звернути з правдивої дороги, якою є Христос.

Але всі, хто ступив на цю дорогу знали і знають, що вона буде тернистою, бо сам Христос сказав: "Мене гнали і вас будуть гнати ".

Все, що тут описано - це маленька крупинка того, що відбувалося і пережила церква за 60 років з часу виникнення 1913 по 1973 рік.

Всі, хто прочитав цю історію повинні бути вдячні перш за все Богові за те, що в нашому селі зародилася Євангельська віра, що він у свій час послав сестру Марію з Німеччини звідки започаткувалася ця віра на Рівненщині; Цилії Михайлу, який перший прийняв цю віру і розповсюдив в нашому селі і ця віра передається з покоління в покоління; диякону церкви Захарчуку Івану, що зберіг цікаві записи, фотографії про життя і виникнення церкви та його сину брату Петру, що згрупував ці матеріали і оформив в історію виникнення і життя Шпанівської церкви.

Брати та сестри продовжуйте працювати на ниві Божій для слави Божої.

Нехай завжди з вами буде Наш вічний Бог і Отець і Дух Святий. Амінь.

Викладений тут матеріал записав і оформив син диякона церкви Захарчук Петро.