EY7 6279

3 грудня у церкви «Преображення» м. Вараш/Кузнецовськ був особливий день – 10 років тому тут розпочалося служіння реабілітаційного центру «Нове життя». Тож на День народження з усіх усюд поспішали усі, чиє життя так чи інакше пов’язане зі служінням реабілітаційного центру – колись залежні, а тепер вільні у Христі, колись спотворені гріхом, а тепер сильні Христовою Євангелію спасати тих, хто взяті на смерть.

Дивишся на таких людей і розумієш: ось воно, диво Господнє. Бо не віриться, що вони балансували на межі життя і смерті, що багато років були залежні від алкоголю чи наркотиків, що руйнували життя, приносили біль та були на самому дні. Тепер вони щасливі. Безумовно, у кожного з них є своя історія, свої болі і переживання, свої радості та печалі, та вони – щасливі. Бо одного разу Христос подарував їм шанс на нове життя, і кожен з них ним скористався. Вони щасливі, бо Христос зробив те, що здавалося неможливим.

Серед гостей були і ті, хто у різний час опікувався служінням ребцентру. Історією про народження такого служіння поділився Олександр Орищин, у минулому – пастор церкви «Преображення». Він розповів, що коли церква починала молитися за служіння, було чітке розуміння: церква має відповідати на потреби людей, і, даючи їм і те, чого вони хочуть, давати й те, що для них насправді потрібно. І вже зовсім скоро почали телефонувати мами і розповідати про своїх залежних дітей. За його словами, центр почався із мам, які почали молитися. А потім – дивна історія з купівлею будинку для майбутнього центру за півціни та ще й на виплат. «Певно, підтримка із різних сторін напочатку служіння – це і був Божий промисел. Тож не важливо, при кому все починалось, бо ж у нас усіх різна роль у силу Божої благодаті. Бо ж кожен з нас, щоби не мав у житті,  - не достойний цього, бо маємо все це по Божій благодаті», - підсумував Олександр Орищин.

Своєю історією поділився й Іван Юсин, нинішній пастор церкви «Преображення». «Коли розпочиналось служіння реабілітаційного центру – я їв цей хліб, Бог теж мене спас», - щиро поділився він із присутніми. Він розповів, що 10 років для центру – це як багаторічне виховання дітей. Бо ж лише батьки знають, коли у дітей ріжуться зуби, коли і що у них болить, страждають з ними, коли вони хворіють, і невимовно радіють, коли вони кажуть свої перші шепеляві слова чи роблять непевні хиткі 2-3 кроки назустріч, без підтримки. Тож лише ті, хто посвятив себе на служіння залежним людям, у повноті розуміють і бачать усю дорогу, якою веде Господь серця – як залежних, так і служителів. Він розповів історію про час, коли на центрі перебувало лише 2 особи, тож здавалося, що служіння неефективне. Міряючи людським, служителі розробили та роздрукували рекламні буклети із наміром популяризувати центр та таким чином долучати людей. Проте згодом вони зрозуміли, що Господь так не працює. «Ми повинні залишатися вірними Богові, а Бог вже відповідає за результат», - завершив свою історію пастор та підбадьорив усіх віршами з Ісаї 60:1-3.

Хлопці, які нині перебувають у реабілітаційному центрі «Нове життя», теж долучилися до святкових вітань та прийшли з подарунком – разом вони заспівали пісню «Хвала Сину Божому» та «Домой», певно, нагадавши усім притчу про блудного сина. До ювілейних вітань приєднався і Михайло Ільюк, заступник голови Обласного об’єднання церков ЄХБ. Розчулившись емоційним виконанням реабілітаційного чоловічого хору, він нагадав про біблійне «кому більше прощено, той більше любить». А говорив він про здоров’я – коли точно поставлений діагноз і правильне лікування визначає усе. Звичайно, йдеться і про здоров’я та життя духовне. За його словами, для нас усіх віддавна написано епікриз, із підписом Христа Своєю кров’ю та печаткою Святого Духа – у віршах із книги Ефесян 2:1-7. Також, зважаючи на статистику, де близько 90% населення України вважає себе християнами, Михайло Ільюк порівняв таку тенденцію алегорично із рибою у морі: риба уся, проте мертва пливе за течією, а жива – та, що має силу пливти проти течії. Розповідав він і про щастя бути всиновленим Господом – бо ж лише син, який народився від Татка, чи син, який всиновлений Ним, має право бути почутим, говорячи «Отче».

Наостанок Михайло Ільюк звернувся до усіх з такими словами: «У мене на небі є дім, тож сподіваюся, що ми ВСІ згодом  зустрінемось там».

На День народження центру завітав і пастор церкви «Воскресіння» м. Рівне, Олег Бешта. Говорячи про важливість реабілітаційного служіння, він порівняв церкву у місті із «швидкою», а сам центр реабілітації – з реанімацією, де люди ледь дихають і де 24 години на добу діє Христос. Він призвав усіх до благовістя, до спасіння взятих на смерть, бо ж, за його словами, дванадцять апостолів перевернули світ, а нас набагато більше.

Було багато свідоцтв. Свідоцтв про дива Господні. Про те, як дивно Господь сплітає життєві історії і об’єднує зовсім неподібних людей, як через посвяту сердечну виявляється Його любов і милість, як Бог пам’ятає про мрії у дрібницях і дарує життя у повноті тим, хто любить Його, як відновлює те, що, здавалось, вже ніколи докупи не зібрати. Це історії про Господній характер – про Його любов аж до смерті. Такими історіями ділилися служителі реабілітаційного центру «Нове життя» Антон Сумлєнний, Женя Риндик, служителі з реабілітаційних центрів у інших містах. І коли вкінці святкової зустрічі усі колишні залежні, а нині вільні у Христі люди піднялися на сцену та хором заспівали, мабуть, вже традиційну, але таку життєву пісню «Бог меня отыскал» - ті, хто залишилися у залі, не стримували сліз. Сліз радості та подяки за десять років Господньої милості та благодаті.    

 

Ось одне із свідоцтв:

   Я родилась в обычной семье, была у папы с мамой одна, в нашей семье о Боге не говорили, но произошло в моей жизни событие, которое не давало мне покоя на протяжении многих лет. Мои родители часто привозили меня к бабушке в Россию, и всё лето я проводила там. Потом маму с папой направили на работу в Германию, а меня к бабушке, где я и прожила три года.

В первый класс я пошла с бабушкой. Моя бабуля была очень добрым и терпеливым человеком. С нами по соседству жили верующие, ничего плохого про них мне не рассказывали, но внешне они были не такие как все люди, одежда не яркая, не вызывающая, скромная. Волосы у женщин и девочек всегда собраны. Я дружила с их младшей дочерью, Сашей. Они всегда ездили на собрание в другой район города, и Сашка однажды отпросила меня у бабушки, и мы пошли на собрание. Помню, моя встреча с Богом состоялась в обычном доме, там было тесно и мы молились впритык к друг другу на коленях. Я делала всё, что говорила Сашка, так искренно и по-детски молилась. Просила Господа за маму, за папу, держала в руках Сашкину Библию и с трепетом переворачивала эти тончайшие страницы. Библия, Бог, Любовь, Иисус Христос…я не до конца понимала всё происходящее, но это ВСЁ влекло меня. Это было что-то необычное и такое родное для меня. С собрания  я летела, как стрекоза, подпрыгивала и радовалась, рот мой не закрывался, я тараторила и тараторила, а Сашка лишь улыбалась и как- то по-взрослому на меня смотрела. После этого события я дружила с Сашкой, но в собрание бабушка меня не пустила.

Прошло время, мои родители забрали меня в Германию, и спустя год мы переехали в Кузнецовск (Вараш). Там я пошла в школу в пятый класс. Жизнь пошла своим чередом. Мои родители очень часто ругались и времени на меня, на мои детские переживания не хватало. Я не виню их ни в чём, это ошибки молодых родителей, зачастую они не слышат своих детей и делают так как удобно им. Вот и мои мамочка и папочка где-то что-то упустили, но я их всё равно очень люблю.

Мне было 14 лет когда мои родители развелись. Потихоньку я начала привыкать, что у папы другая семья, а у нас с мамой другая. Мамы второй раз вышла замуж. Как и у каждого подростка у меня начался этот переломный, переходный возраст. Я чувствовала себя брошенной и одной в этом мире. Мама всегда была рядом, но не со мной.

Всё пошло не так, всё пошло плохо. У меня были друзья с которыми мы много проводили времени сильно напивались, курили, нюхали клей. Мне казалось так легче жить и такими вот развлечениями я глушила эту пустоту в себе. Меня мучила какая-то необъяснимая боль, обида на весь мир. Я не умела выразить в словах, что со мной было не так, и что так сильно тревожит моё сердце. После школы я поступила в техникум и первый раз влюбилась. Мне казалось, что этот человек понимает меня и любит такой какая есть, и наконец-то я обрела то чего мне так не хватало. Но увы…мои розовые очки разбились очень скоро, мой возлюбленный оказался обычным наркоманом-рецидивистом, и всё что ему нужно это наркотик. Я тешила себя иллюзиями, что он изменится и бросит колоться, я ждала, а в итоге мне стало очень интересно, почему же человек ради наркотика готов на всё, любопытство взяло верх над моим умом.

Я попробовала опиум в 20 лет…Вот тут то я и поняла «вкус жизни». Вот то что мне нужно. Ну и закрутилось завертелось. Наркотик заполнил собой всю мою жизнь. Не буду описывать все прелести наркоманской жизни, это грязь, унижение, предательство, обман. У каждого наркомана своё дно, я оказалась именно там очень скоро. После двух раз проведённых в Орловке(психбольница) и двух месяцев проведённых в Киевском сизо, я поняла свою безисходность, тупик, но сама ничего не могла сделать. Тогда моя жизнь напоминала хождение по кругу и сойти с дистанции я не в силах. Папа не хотел со мной общаться, одна только мамочка до последнего боролась за мою грешную душу. В минуты отчаяния я ходила под окнами своей мамы и знала, что меня здесь любят и ждут, здесь пахнет по-домашнему мамиными пирожками и в этом доме меня примут в любую минуту, но я знала что мне нужно будет опять врать и выкручиваться, чтобы уйти, ведь с утра начнёт кумарить.

Я искала выход из этого тупика и добрые люди рассказали про реабцентр «Переображення» в г.Луцке, мама меня отвезла, как побитая собака я сидела с опущенной головой и слушала всё, что мне говорили служителя, я чётко понимала, что с утра мне будет очень плохо, но дороги назад я не хотела видеть. У меня просто не было сил уйти. Та атмосфера в которую я попала сделала своё дело. Я покаялась и опять испытала то чувство свободы как в далёком детстве, я летела с собрания. Прошло пару месяцев и отношения с родители наладились. Приезжали и мама и папа. Появились друзья братья и сёстры , я была нужна своей семье и самое главное я была нужна Богу, такая больная и испорченная грехом. Вы знаете, женщина это немощнейшее создание и как бы он не выглядела, кем бы она не была, она всегда женщина, хрупкая и ранимая. На центре с нами так и обращались, над нами трусились, дарили подарочки, сюрпризы, жалели, плакали и смеялись вместе с нами. Центр это оранжерея, где за цветами ухаживают и взращивают. Так хорошо как там уже не будет нигде. Реабилитация закончилась, и всё было чудесно, но плоть взяла своё. Я расправила крылья и захотела устроить свою жизнь, сама без Бога. Я вышла замуж, этот брак не продержался и полугода, мы развелись, оставив друг у друга в сердце не приятные воспоминания. Без Бога невозможно построить крепкую, надёжную семью.

Будучи в церкви, в своём родном городе, я встретила своего суженого, драгоценного, Богом данного супруга. Он тоже бывший зависимый человек , мы и раньше были знакомы. И пусть не гладко всё было в нашей семейной жизни, мы падали и поднимались, падали и поднимались вместе, вместе с ним принимали крещение, вместе горевали и плакали. Основой нашего брака стала Библия. У нас растёт самый лучший в мире малыш. Я не заслуживаю на все эти блага. Господь заполнил мою пустоту и боль своей любовью. Он никогда меня не оставлял. До сих пор мне непонятно почему я одна из тех кого Он нашёл. Хочу оставить вам на память одну фразу, которую мне на центре говорила одна сестра «Ты дочь Царя и Господь приготовил тебе место на небесах». Никогда не забывайте откуда вас достал  Господь и кто вы для Него.  

Реабилитационному центру г. Кузнецовска посвящается…

В мире где ложь царит и правит,

Там где нажива и дурман

Князь тьмы людей бездумно давит

Навязывая им свой дикий план.  

Кого-то водкой соблазняет

Кого-то кокаином веселит

Кого-то субитексом увлекает

Ну а кого-то СПИДом наградит.  

Но зачастую эти люди все несчастны

И к сожалению они больны

У каждого свои напасти

И каждый пострадал от сатаны.  

Среди такого беспредела

Разврата, грязи и смертей

Господь свершает своё дело

Спасает он своих детей.  

Вот для таких заброшенных несчастных

Покинутых самими же людьми

Господь предоставляет свое счастье

Даёт свободу и равняет их пути.  

Как раз для них придумали реабцентры

И Кузнецовск наш стороной не обошли

Переживали разные моменты

И пусть не сразу, но плоды взошли.  

Бывало всякое и руки опускались

Ведь контингент у нас собрался не простой

Но Слава Богу, что ребята не сломались

И все проблемы покрывали добротой.  

Сформировалась крепкая команда

Кого-то кто-то где-то дополнял

На нашем центре власть имела правда

И Дух Господень всеми управлял.  

Для всех открыты были двери

Для каждой обездоленной души

Для каждого нашлось успокоенье

И каждый заново учился жить.  

Кто уходил, кто оставался

Статистика о многом говорит

Кто-то из них, быть может, сомневался

А кто-то в библии разыскивал вердикт.  

Поверьте же как интересно

За ними тайком наблюдать

В собрании нашем воскресном

От них покаяния ждать.  

Один просит молча прощенья

Другой не стесняется слёз

А третьему нужно прозренье

От этих придуманных грёз.  

Вот так по крупице, по шагу

Идут они с верой вперёд,

А Богу дают присягу

И знают, что он придёт.  

А я вам скажу по секрету,

Что в этих душах солнышко блестит

И чтобы видеть в них лучи рассвета

Господь Его нам слушаться велит.  

Вот так бывает и с ребятами такими

В них это солнце нужно рассмотреть

Им дайте светить в нашей жизни

Они помогут другим ГОРЕТЬ.