DSC 0055

На початку 90-х років народ масово йшов на зібрання, євангелізації, покази євангельських кінофільмів. Багато хто каявся, приймали Ісуса Христа у своє серце, йшли до церкви. Цей період справді був духовним пробудженням. Господь дійсно відкрив двері. Всі ми бачили благодать Божу – тисячі людей щиро покаялися і стали дітьми Божими. Що найбільше тішило і тішить – це пробудження в тих населених пунктах, де його не було раніше. Навернення до Бога відбувалося по-різному: одні прийшли не за спасінням, а за допомогою матеріальною. І їм не відмовляли.

Пригадую, як одна жінка в м. Дубно, прийшовши в Дім молитви, запитала у когось з віруючих: «Це та церква, у яку два-три рази прийдеш і тобі дадуть гуманітарку?» - Так, - почулось у відповідь, - заходьте. Хоча й отримували допомогу і ті, хто не ходив до церкви. І багато хто заходив, слухали Слово Боже і каялись в гріхах. Можна навести ряд прикладів, коли люди уже пізніше, зі сльозами на очах, говорили: «Соромно признатися для чого прийшла. Бог дав незрівнянно більше і краще».

В той час справді був духовний голод і був пошук Істини. І багатьох Бог цю спрагу задовільнив. Було засновано багато нових церков, у яких, дійсно, є чимало відроджених і тих, які вірно служать нині Господу. Та й в старі церкви також прийшло немало людей на заклик Божий. До 90-х років такого не спостерігалось.

Отож, і в моєму рідному селі Іваннє Дубенського району теж народилася церква євангельських християн-баптистів. Спочатку її члени збиралися в сестри Катерини Мазурок, яка люб’язно відчинила двері своєї оселі для богослужінь. А вже у 2006 році викупили ошатний будинок у центрі села, який став новим духовним центром, де проповідується Слово Боже. Господь Сам створив такі обставини, у яких люди могли б отримати справжню надію. І багато моїх земляків отримали її.

Господь відроджує людину, відновлює у ній образ Свій, як і прийняття віри, так і зростання в Істині. Все є індивідуальним. Декому з тих навернених людей так і не вдалося знайти в церкві те, що вони чекали, дехто відійшов у світ. Постає запитання: чому? Дехто намагається сьогодні пояснити відхід багатьох тим, що церкви були надто консервативними: і те не можна, і інше – одні заборони. Але Іванівська церква, яку очолив молодий на той час, ініціативний, енергійний брат Валерій Сергійович Марковський, продовжувала триматись добрих традицій, основаних на Святому Письмі. Рідний дідусь Марковський, Григорій Данилович Тарасюк, уже в далекому минулому теж був пастором в селі Новоселівка (колишнє Бушкевичі Млинівського району). А родом він із бувшого села Лебедянка, що неподалік від Івання, яке, на жаль сьогодні зникло з мапи України, як і багато інших населених пунктів. А рідний брат Григорія Іларіон Данилович Тарасюк – відомий християнський поет, котрий написав чимало книг і довгий час був пастором у далекій Канаді. Отже, було від кого успадкувати Валерію Сергійовичу велику наснагу працювати у Винограднику нашого Господа. У цьому я переконався і сам, не раз відвідуючи своїх земляків і спілкуючись з дорогим братом.

Рік за роком, набуваючи уже певний досвід пасторського служіння, він якось зізнався мені: «Дуже важливо запропонувати людям справжню надію, фундамент. І, звичайно, нічого надійнішого і важливішого, як Євангелія немає. Воно не тільки приводить до мудрого, високоморального життя, але й в принципі вирішує головне питання самого змісту життя, його призначення і вічні взаємовідносини з Богом. Ось тільки не завжди пропонувалось людям повне Євангеліє, а щось на кшталт: «Бог любить тебе», «ти тільки скажи: я каюсь і ввійди в моє серце – і Бог буде виконувати усі твої забаганки, і в тебе все буде добре»…

Часто людям пропонувалося зробити нібито послугу Богу – покаятися. І рідко мовилося про страшну реальність, що грішник знаходиться під гнівом Божим, що всіх їх, грішників, чекає невтішна участь, що вони будуть осуджені, і що на них чекає пекло. Про це не прийнято було говорити в гуманний вік. Адже в наш час – все для людини, а не людина – для чогось. А тому вона впадає в спокусу мислити, що Бог для нас, а не ми для Нього. І коли людям пропонувалося підкоритися Богові – це їм не подобалося, вони розчаровувались і відходили в світ. Але народжений згори у світ не піде. Нещодавно церква в селі Іваннє святкувала урочисто свій 10-літній ювілей у новому приміщенні. А ось 10 вересня вже цього року – нова урочиста подія для церкви. Зал переповнений людьми, серед яких чимало і дітей, а також невіруючих. Усі святково одягненні. Ще задовго до початку служіння зазвучали християнські псалми. І тут належне потрібно віддати керівникові музичного хорового служіння Андрію Новицькому, лікарю за професією котрий має не тільки чудовий голос, але й вільно володіє багатьма музичними інструментами, зокрема, скрипкою та гітарою. А це не абиякий духовний багаж в серці і душі брата, яким щедро ділиться зі своїми єдиновірцями. Небавом на порозі Дому молитви з’явилися Рівненського об’єднання ЄХБ Василь Захарович Басараба та його перший заступник Микола Григорович Чайка і пастор Дубенської церкви євангельских християн-баптистів Святослав Григорович Карп’юк. Їх участь у цьому зібранні – не випадкова. Адже церква благословила на пастирське служіння Валерія Сергійовича Марковського, а на дияконське – Олександра Григоровича Водоп’яна. Це ті брати, котрі за час перебування тут проявили свою духовну зрілість і були гідними на рукопокладення і готовими віддати все своє життя та сили за неоціненний дар Божий.

Урочисте зібрання розпочали псалмом «Люблю, Господь, Твій Дім». Після чого, пастор церкви Валерій Марковський закликав братів і сестер до молитви. У короткому вступі він звернув увагу слухачів Слова Божого на духовну зрілість християнина, взявши в основу текст Івана  Богослова 3 розділ 11 вірш: «Я прийду незабаром. Тримай, що ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав».

Слово побажання братам та їхнім дружинам узяв довголітній працівник на ниві Божій Микола Григорович Чайка. Він прочитав при цьому Єв. від Івана 10 розділ, 4, 5 вірші: « А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу».

Тут Микола Григорович зосередив увагу вірян на тому, що Пастор наш був Ісус Христос і я та інші брати мають рівнятися на Нього. З глибоким благоговінням і вдячністю Богові пастор говорив до братів, що рукопокладалися, аби вони бачили у кожній спасенній людині неоціненний скарб Бога, частину Його Тіла, дітей Його сім’ї, у справжній єдності, любові і пошані, що приносять рясний плід Господу. І в цьому велика відповідальність лежить, власне на наставниках церкви, як вони самі навчені і чого вони навчають у церкві.

Слово настанову до братів, до їхніх дружин і до церкви сказав також голова об’єднання Василь Захарович Басараба на основі прочитаних слів і з 2 Послання ап. Павла до Коринтян, де зазначається, що «Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту». І не без пафосу наголосив: «хай тут буде церква Твоя, хай тут буде народ Твій і горить вогник твій, щоб хоча б одна душа прийшла до Нього зігрітися і отримала прощення». Разом з тим Василь Захарович закликав всіх до єдності, до спільної молитви і взаємоповаги в церкві, підкреслюючи тим самим, що наші церкви, наші християнські громади, будучи представництвом Царства Божого, покликані звершати справу Свого Царя. Святе Письмо говорить до нас цілком визначено, що місія Ісуса Христа в тому полягає, щоб шукати заблуканих і повертати відпавши, «Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле».

Молитву благословення з покладанням рук на братів звершили пастори Василь Басараба, Микола Чайка і Святослав Карп’юк, побажавши уже рукопокладеним Валерію Сергійовичу Марковському та Олександру Григоровичу Водоп’яну рясних Божих благословінь у праці на розлогій ниві Господній, яка давно пополовіла і чекає на вірних працівників.

Сергій Рачинець