01

16 вересня 2018 року церква у селі Студянка, Дубенського району відзначала 95-річчя з дня заснування.

Пастор церкви Вознюк Віталій Володимирович привітав усіх присутніх з цією визначною датою, згадавши у проповіді про «живе каміння», в яке із 1923 року будувалась і продовжує будуватись помісна церква.

Після пісні хору «Привет вам Христово цветущее племя», Ігор і Таня Свінтозельські зачитали історію церкви.

--------------------------

В 1923 році в селі з′явилась новина. Два сусіди Бакалюк Іван та Грицак Захарко почали збиратись вечорами та читати Святу Євангелію. Початок був такий: до Антошка Черевайка прийшов із Стовпця Радіон. Він був умілим майстром по дереву і працював у Чревайка на будівництві. Антошко на той час знав Слово Боже. Як була Русько-японська війна у 1904-1905 рр. його призвали в армію і там він дістав Слово Боже. Повернувшись додому, він продовжував читати Євангелію, а тепер у нього був брат, який допомагав у читанні і розумінні Слова Божого. Пізніше Антошкові вдалося дістати уже Біблію, яка збереглась до цього часу.

Односельчани цікавились Радіоном і його вірою. Вечорами, після важких трудових буднів, приходили до Антошка, щоб послухати і навчитися Божого Слова. Серед перших слухачів були Бакалюк Іван та Грицак Захарко. Прийшовши одного разу на таке вечірнє зібрання, вони побачили немалу кількість людей. Серед них був Віктор Грицаюк. Він теж знав і читав Слово Боже, про яке почув під час Першої світової війни. Під час цієї війни Віктора призвали до армії, а згодом відправили на фронт, де його призначили розвідником. Одного разу він захопив полоненого, при обшуку якого було знайдено Новий заповіт німецькою мовою. Віктор знав німецьку, часто проводив допити і той німецький солдат розповідав йому про милість і любов Бога до нас, грішників. Так було Богом заплановано, що Слово Боже, посіяне там, в окопах, почало проростати в серці Віктора і він покаявся.

Перші зібрання відвідували: Ахрем і Євка Подніжні, Петро і Настя Грицак, Євтих Подніжний, Конон Філіпчук, Вустя Савківська, Семен Тарарук, Яким Теклин батько, Левко Мельничук, Василь Пилипчук, Параска Ващина, Василь Праскедин. До першого хрещення, у 1924 році, готувались 24 людини. Для усіх це було щось надзвичайне. І багато людей на чолі із священником вийшли, що перешкодити хрещенню, але брати і сестри  були налаштовані рішуче. Там же на річці прийняли причастя.

Пресвітером було обрано Бакалюка Івана, а дияконом Грицаюка Віктора.

У 1925 році Василь Пилипчук віддав свій город під ділянку для будівництва Дому молитви. Після затвердження проекту, почали звозити дерево - хто яке мав у господарстві. Жінки продавали свої хустки, різні цінні речі і віддавали кошти в церкву, щоб придбати необхідне для будівництва. Своїми силами важко було влаштувати дах, не було необхідних знань і вмінь, тому найняли майстра, але постало питання розрахунку. Брати вирішили найматись на працю до людей, щоб заробити і розрахуватись за зроблене. Та і це ще був не кінець. Потрібно було ставити вікна і двері, а коштів не вистачало. Тому кожен з братів взяв на себе частинку праці і згодом будівництво було завершене. Настав день, коли уся церква зібралась для подяки і благословення Дому молитви.

В 1928 році церкву відвідали брати і сестри панської общини, спів хору яких просто захопив серця. Регентом був Іван Плиска. Брати із Студянки просили Івана, щоб він допоміг організувати хор і тут. Брат погодився, в Домі молитви проводили співанки.

З 1929 року по 1931 рік хрещення приймали Ганна Кононюк, Праскеда Пилипчук, Ірина Грицаюк, Семен Черевайко і Серафіна Пилипчук. Перше весілля відбулось 1932 року. Сянько Бакалюк одружився з Вєрою Семенюк і в цьому ж році пішов у польську армію, залишивши молоду дружину при надії. Проповіді Слова Божого, спів, вірші надихали церкву жити свято, побожно, в любові і гостинності.

У 1941 році почалась війна. Це були важкі часи. Усі молоді люди були змушені залишити сім′ї і церкву, були призваними на війну, але вирішили зброю до рук не брати, бо це суперечить Біблії. За це їх усіх було засуджено і заслано у Сухобезводну на 10 років. Важко згадувати і уявляти поневіряння братів по суворих краях, їхні випробування, переживання за дружин, дітей, але вони були вірні Богу, мали велику віру і ще більшу надію на Господа, що Він допоможе вижити, встояти у вірі і повернутись до сімей і служіння в церкві.

Після війни у 1948 році нова влада почала вводити нові порядки і закони. Дім молитви, збудований за власні кошти і великими зусиллями, став власністю держави. Щоб зберегти будівлю і продовжувати збиратись, змушені були зареєструвати 20 людей, підписати різні договори і отримали нові обов′язки, які були вигідні новій владі.

Настали 1960-ті роки. Державні керівники почали диктувати свої правила усім християнським церквам: не закликати до покаяння, не робити богослужіння по хатах, не хрестити людей віком від 18 до 30 років, школярам не брати участь в зібраннях і інше. Але кожен у серці розумів, що не може іти на компроміс із совістю і продовжували ревно служити Богу і свідчити наступному поколінню як жити, зберігаючи віру у важкі часи. 

Не зважаючи на усі перестороги, церква збиралась і 1956 року було чергове хрещення. Молодь бачила приклад великої віри своїх батьків і дідів, які твердо слідували за Христом.

У 1958 році Бакалюк Сянько, взявши на себе відповідальність, похрестив молодих людей і одну сестру із Стовпця, за що був викликаний і знятий з пресвітерства. Тоді на служіння поставили брата Івана Бондаревича і він ніс його до 1964 року. Брат Іван був строгий і вірний у Слові Божому. Відвідував сім′ї, хворих, втішав у проблемах.

У 1973 році на служіння пресвітера був обраний Сянько Подніжний.

З 1975 по 1978 роки церква поповнилася, 13 людей прийняли хрещення.

У 1986 році своїми силами зробили певну реконструкцію Дому молитви.

У 1987 році на пасторське служіння рукопокладають брата Антона Івановича Ковальчука, який щоразу рейсовим автобусом долав 35 км, оскільки жив у м. Дубно.

З 1988 по 1990 роки церква зросла ще на 7 людей, які прийняли хрещення. 

У 1990 році вирішили розширити Будинок молитви і зробити капітальний ремонт.

З 1992 по 1994 рік через хрещення до церкви приєднались 19 людей. 

У 1995 році служіння пресвітера приймає Ананій Подніжний і у 1997 році було звершено молитву рукопокладення. Багато людей вчились у нього терпіння, лагідності і мудрості.

За сім років служіння брата Ананія 23 людини вступили в завіт з Богом. 2005 року Подніжний Ананій з сім′єю емігрували до США і тимчасово на пасторське служіння став брат Олександр Войтицький.

23 листопада 2008 року на пасторське служіння рукопокладали Вознюка Віталія Володимировича, яке він  сумлінно звершує донині. Немало духовної праці звершено за останні десять років і також праці по реконструкції Дому молитви і благоустрою території. Брат Микола Мельничук з 2008 року звершує дияконське служіння.

-------------------------------------------------------

Після цього присутні пастори (Михайло Ільюк, заступник голови ООЦ ЄХБ, Олександр Войтицький, пастор церкви м. Дубно, Віталій Вознюк, пастор місцевої церкви) звершили молитву благословення і хор заспівав молитву «Вірую».  

У служінні брали участь внуки, правнуки, праправнуки наших попередників: Алла Зубрик, Юлія Роздобудько, Яна Грицаюк, Лілія Братійчук, Світлана Гончук, Вєра Черевайко-Міщук, Ліда Бакалюк та інші.

З проповідями до присутніх звертались брати з с. Смига: В. Піскуровський, В. Воронко,  В. Підніжний та О. Войтицький і А. Парфута з м. Дубно.

Церква в селі живе. Історія її життя і служіння продовжується. Бог веде і надихає, дає сили братам і сестрам, вчить любити Його і ближніх.      

відео зібрання